Світ слова

Когда поэзия есть, она может некоторыми не замечаться, 

но когда ее нет, люди задыхаются. 

Евгений Винокуров

Поезія - дивовижна річ. Вона змушує нас по-новому дивитися на світ. Вона дає можливість висловити почуття, які накопичилися в серці. Поезія підносить нас над світом повсякденності, буденності і збагачує духовно. Вона допомагає нам бути добрішими, рішучішими, ніжнішими, хоробрішими.

Нам не дано предугадать,

Как наше слово отзовется...

Ф. Тютчев

27 липня  1873 року пішов з життя геніальний російський поет Федір Іванович Тютчев.

Тютчев був одним з найбільш освічених людей свого часу. Він був і залишається великим російським поетом, якого високо шанують нащадки.

Творчість Тютчева мала неабиякий вплив на російську літературу II пол. XIX ст. — поч. XX ст. Російський романтизм у його творчості досягнув вершини свого розвитку у XIX ст., проте не втратив своєї життєдайної сили, оскільки традиції тютчевської поетики ми простежуємо у творчості Л. Толстого, Ф. Достоєвського, О. Блока, М. Пришвіна, М. Цветаєвої, М. Гумільова та багатьох інших.

Всі ми прекрасно знаємо вірші про природу Тютчева, починаючи з шедевра "Люблю грозу в начале мая...".
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний, первый гром,
Как бы резвяся и играя,
Грохочет в небе голубом.

Ми пам'ятаємо його чудові вірші про Росію "Умом Россию не понять...". 

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать –
В Россию можно только верить.

Любовна лірика Тютчева відома не менше пушкінської, особливо "Я  встретил вас...". 
Я встретил вас – и всё былое
В отжившем сердце ожило;
Я вспомнил время золотое –
И сердцу стало так тепло...

Але вершиною його любовної поезії, безумовно, став "Денисьєвський цикл". Олена Денисьєва надихнула Тютчева на такі вірші, яких небагато у світовій ліриці.

О, как убийственно мы любим,
Как в буйной слепоте страстей
Мы то всего вернее губим,
Что сердцу нашему милей!
(О, как убийственно мы любим...")

Не раз ты слышала  признанье: 

"Не стою я  любви  твоей". 

Пускай  мое она созданье – 

Но как я беден  перед  ней...

Перед  любовию твоею 

Мне больно вспомнить о себе – 

Стою, молчу, благоговею 

И  поклоняюся  тебе...

("Не раз ты слышала признанье...)

Я очи знал,- о, эти очи!

Как я любил их,- знает бог! 

От их волшебной, страстной ночи 

Я душу оторвать не мог. 

В непостижимом этом взоре,

Жизнь обнажающем до дна,

Такое слышалося горе,

Такая страсти глубина!

("Я очи знал")

Не знаю я, коснётся ль благодать 

Моей души болезненно-греховной, 

Удастся ль ей воскреснуть и восстать,

Пройдёт ли обморок духовный? 

Но если бы душа могла 

Здесь, на земле, найти успокоенье, 

Мне благодатью ты б была –

Ты, ты, моё земное провиденье!..

("Не знаю я, коснется ль благодать")








Вот бреду я вдоль большой дороги 

В тихом свете гаснущего дня… 

Тяжело мне, замирают ноги… 

Друг мой милый, видишь ли меня? 

Все темней, темнее над землею — 

Улетел последний отблеск дня… 

Вот тот мир, где жили мы с тобою, 

Ангел мой, ты видишь ли меня? 

Завтра день молитвы и печали, 

Завтра память рокового дня… 

Ангел мой, где б души ни витали,

 Ангел мой, ты видишь ли меня?

("Накануне годовщины 4 августа 1864 г.")

Тютчев - не тільки лірик любові і природи. Він поет-філософ. Його духовно-філософська поезія відображає духовний стан людини в середині XIX століття, але послухайте, як воно співзвучне з нашим часом:




Наш век

Не плоть, а дух растлился в наши дни, 

И человек отчаянно тоскует... 

Он к свету рвется из ночной тени 

И, свет обретши, ропщет и бунтует.

Безверием палим и иссушен, 

Невыносимое он днесь выносит... 

И сознает свою погибель он, 

И жаждет веры... но о ней не просит.

Не скажет ввек, с молитвой и слезой, 

Как ни скорбит перед замкнутой дверью: 

«Впусти меня! – Я верю, боже мой! 

Приди на помощь моему неверью!..»

 За життя поезія Тютчева не була популярною, але з часом зайняла почесне місце в російській і світовій поезії, адже поет розкривав вічні теми, які хвилювали й хвилюють людство: природа, космос, людина і її доля у світі, кохання.