Вічні історії кохання

Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, 

Небезпечне оружжя — жіноча краса.

Тільки мудрість, наука і старші літа 

Подають проти неї міцного щита

Іван Франко

Любов, що надихає

Вміти висловити, наскільки кохаєш, значить мало кохати

Ф. Петрарка

Франческо Петрарка і Лаура де Новес

Великий поет європейського Середньовіччя, один з тих, хто стояв біля початку та закладав основи епохи Відродження, незрівнянний Франческо Петрарка (1304-1374) своєю славою багато в чому зобов'язаний прекрасній музі - Лаурі де Новес (1301-1348). Ця жінка підкорила серце поета й надихнула його на створення неповторних сонетів, які  до цього дня вважаються зразком жанру. 

Той сонячний квітневий день, коли поет вперше побачив свою кохану, Петрарка запам'ятав на все життя. Вони зустрілися 6 квітня 1327 в Страсну п'ятницю у маленькій церковці Св. Клари в передмістях Авіньйона.

Він - молодий, але вже визнаний при папському дворі двадцятитрирічний поет, що зробив кілька дальніх подорожей, вона - заміжня двадцятишестирічна жінка, у якої було на той час кілька дітей (всього Лаура народила чоловікові одинадцять дітей). Білява, з величезними й добрими очима, вона здавалася втіленням жіночності й духовної чистоти.

Зачарований нею, Петрарка напише:

Благословенні місяць, день і рік,
Пора, година, край, містина мила,
Коли краса її очей сп'янила
Мене, і став я бранцем їх повік.
Ф. Петрарка
Прекрасна жінка стала музою, мрією поета у вічності. І навіть коли турботи й вік спотворили її прекрасне обличчя глибокими зморшками, Франческо Петрарка й тоді любив свою Лауру. Чим більше вона старіла, тим більше він захоплювався її жіночністю й чарівністю. Вона й в старості була для нього прекрасна. Петрарка згадував, що Лаура володіла винятковою красою, але, крім того, він по своїй волі наділяв її високою духовністю та моральністю. 
Ідеальні душевні риси героїні в поезії Петрарки стали тим грунтом, на якому благодатно розрослась жорстка суперечка між літературознавцями, які вивчають життя поета. Одні стверджують, що Лаура - всього лише ідеальний образ, що склався в уяві великого письменника, так би мовити жінка-міф. Інші не сумніваються, що Лаура реальна й Петрарка був насправді пристрасно в неї закоханий все життя. 
Вони зустрічалися на вулицях Авіньйона, в церквах, на службах, і закоханий Франческо, не сміючи відвести від своєї музи очей, дивився на неї, поки вона йшла під руку з чоловіком. За всі роки зустрічей вони не обмовилися жодним словом. Але кожного разу, помітивши звернений до нього ніжний теплий погляд Лаури, щасливий поет повертався додому і до ранку писав присвячені їй сонети. Чи знала Лаура про його почуття? Чи могла знати вона, що навічно пов'язана з одним із найвеличніших поетів світу? Що через століття нащадки будуть називати її ім'я, як символ безроздільного кохання чоловіка до жінки? 

Доля Лаури невідома. Чи була щаслива вона в сімейному житті? Чи любила свого чоловіка? Чи помічала трепетний і закоханий погляд поета, який зустрічався з нею на жвавих вулицях Авіньйона? Чи могла здогадуватися вона про почуття чоловіка, який так ніколи й не відкрив їй свого серця? Цього ми ніколи не дізнаємося. 
Лаура померла 6 квітня 1348, коли лютувала в Європі чума. Саме в той день, коли двадцять один рік тому вперше побачив свою музу й оспівав її поет. Довго й болісно переживав Франческо Петрарка смерть коханої. Закриваючись ночами в кімнаті, при тьмяному світлі свічки він оспівував прекрасну Лауру в сонетах: 

Ні зоряних небес мандрівні хори,
Ні вітрокрилі в морі байдаки,
Ні в полі збройних лицарів полки,
Ні звіра красного глибокі нори,
Ні вісті, що приходять через море,
Ні строф любовних точені рядки,
Ні в ароматах свіжої луки
Співання дам, що тішать наші зори, —
Ніщо мого вже серця не торкне:
Свій день і сонце втратило, трудне.
І все для нього мороком укрите.
Журбою стали довгі дні мої:
Я кличу смерть, бо прагну ту зустріти,
Що був би краще не стрівав її.
Ф. Петрарка

Після смерті Лаури рукою Петрарки були написані «Вірші на смерть мадонни Лаури», «Тріумф смерті», «Тріумф слави». 

Франческо Петрарка пережив свою кохану на двадцять шість років. Але й після її смерті він любив Лауру все так само захоплено й трепетно, присвячуючи тій, що  вже пішла з цього світу, прекрасні сонети, всього близько чотирьохсот. Усі вони були зібрані в «Канцоньєре» («Книзі пісень»), яка є найзнаменитішим твором поета. 

Статуя Лаури в Люксембурзькому саду в Парижі (Алея королев)

Цікаво знати! 

За однією з версій, Лаура де Новес є прабабусею славнозвісного маркіза де Сада (Вона була жінкою герцога Гуго ІІ де Сада). Маркіз пишався своїм родинним зв'язком з оспіваною в піснях прекрасною жінкою й стверджував, що вона з'являється йому в снах. Під час французької революції маркізові вдалося врятувати останки Лаури від вандалізму натовпу.

Божественне кохання

Данте Аліг'єрі і Беатріче Портінарі

...Що раз колись до нього усміхнулась,

А в другий раз пройшла, не глянувши на нього,

А в третій раз на неї він дивився,

Коли вона в труні лежала нерухома.

Вона була для нього наче сонце,

Що світло, радощі й життя дає,

Не знаючи, кому дає ті дари.

І хоч зайшло те сонце променисте,

Він не забув його ні в темряві понурій,

Ані при хатньому багатті привітному,

Ні на землі, ні в пеклі, ні в раю

Він не забув своєї Беатріче.

Вона одна в піснях його панує,

Бо в тій країні, де він жив душею,

Він іншої дружини не знайшов.

Він заквітчав її вінцем такої слави,

Якою ні одна з жінок ще не пишалась.

Безсмертна пара Данте й Беатріче,

Потужна смерть не розлучила їх.
Леся Українка "Забута тінь"

 

Любов питає: «А чи справді може 

Така з’явитись серед смертних дів?» 

Таж бог небачене створить хотів — 

Це ясно всім, хто лиш на неї гляне. 

Біліє перламутром личко гоже, 

І свіжість, і шляхетність кольорів. 

Творець лише у ній одній зумів 

З’єднати всі красоти без догани. 

З її очей Кохання полум’яне 

Вціляє в очі кождому, хто їй 

Наважиться послати погляд свій, 

І серце нещасливцю тому в’яне. 

В її устах малюється Любов, 

Хто глянув раз, не сміє глянуть знов. 

(Данте Аліг'єрі "Нове життя" [КАПЦОНА ПЕРША]) 

Один із найвідоміших поетів, вчених, філософів і політиків, автор "Божественної комедії", яка до цього часу вражає сучасників, великий Дуранте Аліг'єрі, більш відомий світові як Данте, з ранніх років писав вірші, сповнені романтичними образами, захопленням красою природи й чарівністю молодих жінок.

Коли Данте виповнилося дев'ять років, у його житті відбулася дивовижна зустріч із маленькою дівчинкою, його ровесницею. Вони зіткнулися на порозі церкви, і на одну мить їхні погляди зустрілись. Пройшла лише секунда, дівчинка відразу опустила очі й пройшла повз Данте, однак цієї миті цілком вистачило романтичному хлопчику, щоб палко закохатися в незнайомку. Невдовзі він дізнався, що дівчинка була дочкою багатого й знатного флорентійця Фолько Портінарі, і звали її Біче. Однак майбутній поет дав їй мелодійне й ніжне ім'я Беатріче.

Багато років потому у своєму творі, який Данте назвав "Нове життя", він описав свою першу зустріч з коханою: "Вона явилась прибрана в найшляхетніший шарлаховий колір, лагідний та гожий, прикрашена й оперезана, як личило її молодесеньким літам". Дівчинка здалася вразливому хлопчику справжньою дамою, у якій поєдналися найкращі жіночі риси: невинність, благородство, доброта. З того часу Данте присвячував вірші тільки їй, а в них оспівував красу й чарівність Беатріче: "Віднині й надалі, кажу вам, Кохання заполонило мою душу, яка одразу до нього прихилилася, і зачало брати наді мною таку силу і таку владу, яку йому дала моя уява, що мені довелося справляти геть усі його схотіння. Воно мені казало не раз, аби я ходив виглядати се молодесеньке янголя: отож у своєму мальстві багато разів ходив я його виглядати і бачив такі шляхетні та хвальні прикмети, що правдиво про неї можна сказати такими поета Гомера словами: «Вона здавалася дочкою не смертної людини, а бога». 

Минав час, і Біче Портінарі із маленької дівчинки перетворилася в чарівну жінку. Данте зовсім не прагнув шукати з коханою нових зустрічей, а про її життя він випадково дізнавався від знайомих. Друга зустріч відбулася через дев'ять років, коли молодий чоловік проходив вузькою флорентійською вуличкою і побачив красиву дівчину, що йшла йому назустріч: "...явилась мені вбрана в білий-пребілий колір, поміж двох милих дівчат старшого віку; і, проходячи вулицею, вона звела очі в той бік, де я стояв геть сторопілий; і зі своєю несказанною ласкавістю, яка нині винагороджена в вічному житті, привітала мене так добротливо, що я, здавалося, осягнув межі блаженства". 

Не пам'ятаючи себе від щастя, юнак жив відтепер цією миттю й під враженням написав перший сонет, присвячений коханій:

Усім, хто може зрозуміть поета, 
В чиїх серцях горить любовний жар, 
Над ким Кохання — вищий Володар,— 
Я віддаю на суд цього сонета. 
Було за третю ночі. Ще планета 
Спокійне світло кидала з-за хмар. 
Як раптом я відчув страшний удар: 
Зійшло Кохання, мов лиха прикмета. 
Здавалося веселим. На долоні 
Моє тримало серце, на руках — 
Красуню, заповиту в покривало. 
Нараз дало вкусить покірній донні 
Палаючого серця, і — о жах! — 
Побачив я: Кохання заридало.
 З цього дня він пристрасно бажав побачити Беатріче знову.

Їхня наступна зустріч відбулася на торжестві, присвяченому вінчанню спільних знайомих, проте цей день не приніс закоханому поетові нічого, крім гірких страждань і сліз. Завжди впевнений у собі, Аліг'єрі раптом зніяковів, коли побачив серед знайомих свою кохану. Він не міг вимовити ні слова, а коли трохи отямився, то говорив щось недоладне й безглузде. Побачивши збентеження молодого чоловіка, що не зводив з неї очей, чарівна дівчина стала потішатися над невпевненим гостем і висміювати його разом зі своїми подругами:

Своєму товариству на догоду 

Кепкуєте ви з мене повсякчас. 

Чому ж здаюся дивним я щораз, 

Коли милуюся на вашу вроду? 

О, знали б ви! Можливо, в нагороду 

Я не дістав би тих гірких образ. 

Бо це ж Кохання, лиш забачить вас, — 

Ляка мене, як не лякало зроду. 

Воно ввірвалось до чуттів моїх. 

Одних скаравши, інших геть прогнавши,— 

Зорить на вас і ввечері, і вранці. 

Тому-то я з лиця мінюся завше. 

Але й тоді я добре чую їх, 

Я чую, як квилять мої вигнанці. 

Того вечора невтішний юнак остаточно вирішив ніколи не шукати побачень з прекрасною Беатріче й присвятити життя лише оспівуванню своєї любові до синьйорити Портінарі. З нею поет більше ніколи не бачився.

Однак почуття до коханої не змінилися. Аліг'єрі як і раніше любив її так палко, що всі інші жінки для нього не існували. Тим не менше він все-таки одружився, хоча й не приховував, що зробив цей крок без любові. Дружиною поета стала красива італійка Джемма Донаті.

Беатріче вийшла заміж за багатого сеньйора Симона де Барді, а через кілька років несподівано померла. Їй не виповнилося й двадцяти п'яти років. Це трапилося влітку 1290 року, після чого зломлений горем Данте поклявся присвятити всю свою творчість пам'яті коханої.

Через сімнадцять років після смерті Беатріче, Данте, нарешті, взявся за написання свого видатного твору «Божественна комедія», створенню якого він присвятив довгих чотирнадцять років. «Комедія» була написана простою, немудрою мовою, якою, за словами самого Аліг'єрі, «говорять жінки». У цій поемі автор хотів не тільки допомогти людям зрозуміти таємниці життя після смерті й побороти вічний страх перед невідомим, але й оспівати Велике Жіноче Начало, яке поет піднімав до вершин через образ коханої Беатріче.

Данте Аліг'єрі до кінця своїх днів писав лише про Беатріче, вихваляв любов до неї, оспівував і звеличував кохану. 

«Божественна комедія» досі вражає сучасників глибоким філософським змістом, а ім'я коханої автора поеми назавжди залишилося безсмертним.